Міфи: „Перстень царя Душ'янти“
Якось великий мудрець Вішвамітра удався до такого несамовитого подвижництва, аж цар богів Індра не на жарт злякався, боячись, що той може сам посісти небесний престол. Тож він покликав до себе Менаку, найпершу красуню в небесному царстві, й попросив її:
— Спустися на землю і перешкодь по движництву Вішвамітри. Бо, коли він здійс нить його, буде пізно: стане таким могутнім, що нам буде непереливки.
— Та як же я йому перешкоджу? — здивувалася Менака. — Невже ти, царю богів, забув, якою страшною силою він володіє?
Адже він може навіть створити ріку, коли хтось потребує омовіння!
— Навіщо зараз ці балачки, коли треба діяти? — урвав її Індра. — І то діяти негайно!
— Щоб знати, проти кого затіваєш підсту пи, — мовила Менака. — А як Вішвамітра здогадається, що я хочу завадити його намірові? Та він же тут-таки прокляне чи спо пелить мене!
— Не бійся, ти будеш не сама, — заспокоїв її Індра. — Я пошлю з тобою бога кохання — він допоможе тобі.
— І пришли ще й бога вітру, — вже спокійніше проказала Менака. — Тоді мені буде трохи веселіше й не так страшно.
— Гаразд, матимеш усе, що просиш. Тож починай діяти.
Менака спустилася на землю якраз біля того місця, де непорушно сидів Вішвамітра, поринувши в глибокі роздуми. Щойно небесна красуня торкнулася ногами землі, як налетів вітер і зірвав з неї сарі. Менака кидалася то в один, то в інший бік, намагаючися спіймати сарі, що ним бавився пустотливий вітер. Браслети на її ногах мелодійно дзеленькали, і саме вони вивели мудреця із задуми. Розплющивши після благочестивих роздумів очі, він неабияк здивувався, побачивши, що довкола нього у розпачі бігає невимовної вроди дівчина, марно силкуючись упіймати сарі, яке туди-сюди шпурляє вітер. Щоб допомогти бідолашній дівчині, Вішвамітра підвівся, і вони разом таки спіймали сарі. І тоді настав час бога кохання. Він змастив любовною отрутою свої квіткові стріли й одну за одною став пускати їх у Вішвамітру. І домігся свого: святий мудрець нестямно закохався в Менаку, не здогадуючись, що її вмисне підіслано до нього.
Вони одружилися, і в належний час у них народилася дівчинка. Та коли Менака з немовлям прийшла до свого чоловіка, той раптом напустився на неї:
— Іди геть, жінко, не дратуй мене! Не потрібні мені тепер ні ти, ні твоя дитина. Не на те я з'явився на світі, щоб панькатися з галасливими немовлятами, в мене є важливіші справи. Іди з моєї оселі й забирай із собою дитину!
Менака, не сподіваючись почути таке, впала в розпач, а тоді згадала:
— Але ж мені давно вже треба повернутися на небеса! Що мені тепер буде? Чи простить грізний Індра? Я так довго була на цій землі!
А що Менака не могла взяти з собою дитини, бо батько її був смертною істотою, то поклала її на купу листя біля річки, а сама піднялася в небесне царство.
Отак і лишилося немовля без батьків. Першими помітили його птахи, взяли на свої крила й принесли до мудреця Канви, що відлюдником жив у скромній хатині. Птахи попросили його дати прихисток сиротині, і Канва, маючи чуле серце, погодився вдочерити дівчинку. Так вона й виростала під його та птахів наглядом. Навіть ім'я їй дали Шакун-тала, а це означає „Та, яку виростили птахи“.
Минали роки. Шакунтала виростала в лісовій глушині, знаючи тільки тварин і птахів та ще своїх двох найближчих подруг — Анасую та Пріямваду. Аж поки одна подія порушила її доти спокійне, безтурботне життя.
Неподалік од відлюдницької оселі було царство, яким правив Душ'янта, молодий і вродливий цар давнього роду, що любив ходити на полювання. Одного ранку Душ'янта виїхав зі своєї столиці в супроводі тисячі мисливців, озброєних мечами, луками й стрілами. Коли цей загін проходив містом, то кожен його мешканець не міг стримати захоплення царем і вигукував:
— Який прекрасний і мужній наш цар!
До полудня мисливці вполювали чимало диких тварин, а тоді вирішили розвести багаття і поласувати свіжиною. Але цар із невеличким гуртом ще переслідував сарну. Раптом сарна зникла, а перед вершниками постав старий відлюдник і застережливо підійняв руку:
— Великий царю, та сарна належить святим відлюдникам, і не годиться її вбивати. Інакше гріх великий візьмеш на свою душу. Краще сховай у сагайдак свою стрілу, не чини зла безневинному створінню.
Цар Душ'янта слухняно опустив лук:
— Скоряюся тобі, шановний відлюднику!
— Нехай пошле тобі за це Всевишній сина, могутнього й славного, — промовив самітник. — Щоб правив справедливо світом і добрими діяннями славив тебе та свій рід.
Відлюдник здійняв руку й повів далі:
— Он там, на березі річки, стоїть хижка уславленого мудре-ця-відлюдника Канви, нашого найшановані-шого самітника. Якщо маєш, царю, вільну часину, то провідай його. Тебе там приймуть шанобливо й гостинно. А я ще хочу назбирати хмизу для жертовного багаття. Мир тобі, достослав-ний царю!
— А мудрець Канва вдома? — поцікавився Душ'янта.
— Немає, він саме подався на прощу до святих місць. Зустрічати гостей він доручив своїй доньці, Шакунталі, нехай доля буде милостивою до неї.
— Гаразд, я навідаюся до його оселі, — погодився Душ'янта. — Прощавайте! Щасти вам.
— Щасливої тобі .дороги, синку! — мовив на прощання відлюдник.
Цар зі своїм почтом рушив уперед і невдовзі побачив річку, а на її березі — самотню хижку. Душ'янта скочив з коня і мовив охоронцеві:
— У самітницьку оселю не годиться заходити з царськими знаками. Візьми мої прикраси й лук. А поки що скупай у річці коней, бо дуже спечно.
А сам рушив до хижки, наче звичайний собі подорожній. І нараз відчув, що його рука сіпається.
— Чого б це? — здивувався він. — Прикмета гарна, але до чого вона?
Раптом наче прикипів до місця, бо почув дівочі голоси, а невдовзі помітив трьох молодих відлюдниць; вони, певно, поливали квіти, бо тримали в руках поливальниці.
Одна з дівчат жартівливо мовила:
— Мені здається, Шакунтало, що твого батька більше обходять квіти й дерева, а не ти. Бо навіть і ти, що ніжніша найніжнішої ліани, мусиш пектися на сонці, поливаючи їх.
— А я роблю це зов сім не з примусу, Анасує, — відповіла інша, юна й напрочуд врод лива відлюдниця. — Я страшенно люблю дерева й квіти, тварин і птахів. Вони для мене — наче рідні брати й сестри.
„То це і є, певно, донька відлюдника Канви, — подумав цар Душ'янта. — Сховаюсь-но я за кущем і трохи подивлюся на них, особливо на Шакунталу“.
Він так і зробив: сховався за розлогим кущем, дослухаючися до дівочої розмови.
— Люба Анасує, — раптом попросила Шакунтала, — послаб-но мені трохи мою бере стяну одіж. А то Пріямвада так затягла її, що мені важко дихати.
— О, вже я винна! — весело засміялася третя відлюдниця, Пріямвада. — Та не мене ти вини, а свою пишну юність, що так і ллється через вінця!
— Ой-ой, рятуйте! — злякано вигукнула Шакунтала. — Біля мене кружляє джміль!
Ще, чого доброго, вжалить. Певно, своїм поливанням ми потривожили його. Любі по друженьки, порятуйте мене від цього надо кучливого, знахабнілого джмеля!
— А чого це ми маємо рятувати тебе? — засміялися подруги. — Гукни на поміч якогось молодця, нехай він порятує тебе. По клич, поклич, може, почує!
„От і добра нагода з'явитися перед ними“, — радісно подумав Душ'янта і наступної миті виступив з-за куща.
— А хто тут сміє ображати беззахисних дівчат, га? — грізно запитав він.
Дівчата від несподіванки сторопіли. Першою отямилась Анасуя:
— Та ніхто нас не ображає, шановний добродію, просто до нашої подруги причепився набридливий джміль, кружляє та кружляє... — Вона обернулася до Шакунтали: — Винеси-но гостеві води та плодів із хижки, нехай сполосне руки й підкріпиться з дороги. Он як він запилився!
Шакунтала метнулася в хижку, винесла води й сама полила гостеві. А тоді поставила перед ним тацю з лісовими плодами.
— Сідайте, шановний гостю, під дерево в затінок, перепочиньте трохи, — припросила вона.
— Дякую, але ви теж, певно, добряче натомилися, — мовив той. — Сядьте та відпо чиньте трохи й ви.
Всі четверо вмостилися на зеленому моріжку під священним деревом, і Анасуя звернулася до гостя:
— Добродію, ви такі чемні та зичливі з нами, що я насмілюся запитати: який славний рід ви прикрашаєте? Народ якої країни печалиться в розлуці без вас? І чому ви завітали до нашої убогої оселі?
— То сказати вам, хто я? — перепитав Душ'янта. — Чи, може, не розкривати таємниці? Але гаразд, так і бути, відповім вам щиро, без відмовок: я правитель і прийшов поглянути, чи все гаразд у лісовій оселі, чи ніхто не кривдить святих відлюдників, чи ніхто не заважає їм робити жертвоприношення. І чи всього вистачає їм, чи немає в них до мене якихось прохань.
— От і чудово! — згукнули разом Анасуя та Пріямвада. — Тепер є кому нас захистити, нам нічого боятися.
Вони поглянули на Шакунталу, що сиділа, зніяковіло потупивши погляд:
— Люба Шакунтало, як прикро, що зараз немає вдома твого батька!
— А якби й був, то що? — не зрозуміла та, все ще не підводячи очей.
— Він би як годиться зустрів дорогого гостя. Не пошкодував би для нього найдорожчого скарбу...
— Та годі вам! — ще більше зашарілася Шакунтала. — Не базікайте, чого не слід. Слухати вас гидко!
Душ'янта звернувся до Анасуї:
— А можна дещо запитати про вашу подругу?
— Будь ласка. Ваші запитання — неабияка ласка для нас.
— Добре відомо, що відлюдник далекий від мирських утіх і радощів, особливо такий, як Канва. Як же так вийшло, що він має доньку?
— Мудрець Канва батько їй, але не рідний, — пояснила Анасуя. — Він тільки виростив і виховав її. Справжні батьки давно колись покинули її.
— Як це — „покинули“? — здивувався цар.
— Розповідають, ніби батько її — знаменитий мудрець Вішвамітра, а мати — небесна танцівниця Менака. Вішвамітра залишив Менаку з немовлям, а Менака й собі подалася на небо, залишивши дитину неподалік звідси.
Вішвамітра подвижництвом хотів досягти могутності богів.
— Атож, — погодився Душ'янта, — боги не люблять, коли хтось прагне дорівнятися до них. То, виходить, ваша Шакунтала — донька небесної танцівниці Менаки?
— Так, — підтвердили подруги Шакунтали.
Душ'янта збентежено вмовк, а тоді допитливо глянув на Шакунталу. Пріямвада помітила це.
— Паш гість хоче запитати ще про щось? — грайливо поцікавилася вона. — Не соромтеся, питайте!
— Я справді хочу дізнатися іще дещо, — мовив Душ'янта. — Про те, як ви тут живете, про вашу оселю, чи багато тут відлюдників...
— То запитуйте, бо всі ми, відлюдники й відлюдниці, яких чимало в цьому лісі, саме ті люди, що мусять відповідати на будь-чиє запитання, а тим більше ваше, — не вгавала Анасуя.
— А як у вас ставляться до заміжжя? Ви так і не виходите заміж? — поцікавився Душ'янта. — Невже ви так і не взнаєте ніколи сімейного затишку?
— У нас усіх сувора обітниця, — відповіла Пріямвада. — Але Шакунталі це якраз не загрожує, бо батько думає віддати доньку за достойну й шляхетну людину.
Шакунтала сердито підхопилася на ноги:
— Дівчата, це просто нестерпно! Я йду звідси, аби не чути ваших непотрібних теревенів!
— А що ми такого сказали? — щиро здивувалася Анасуя.
— Верзете казна-що... Не можу я цього слухати.
— Але як же бути з гостем? — дорікнула Шакунталі Пріямвада. — Хіба можна зали шати гостя, коли тобі заманеться?
Проте Шакунтала, не на жарт розсерджена, поривалася йти.
— Не можеш ти зпраз іти нікуди, — доки нула й Анасуя.
— Чого це не можу? — огризнулася Шакунтала.
— А невеличкий боржок за тобою! Ти ще мусиш полити два деревця. От поллєш їх — тоді й іди собі, куди хочеш.
— Та пожалійте ви її, — раптом озвався Душ'янта. — Хіба не бачите, яка вона стомлена? Краще вже я сплачу її борг.
Він здійняв зі свого пальця перстень і простягнув його подругам Шакунтали. Ті взяли його й стали уважно розглядати.
— Душ'янта, — повільно прочитала Анасуя ім'я царя, вирізьблене на персні.
Подруги, і Шакунтала з ними, вражено перезирнулися.
— Так, це я, — втрутився цар, бачачи їхній подив. — Перстень дістався мені ще від батька. Це царський перстень, і він засвідчує, що я — правитель країни.
— Цьому персневі не слід розлучатися з пальцем, до якого підходить, — мовила Пріямвада. А тоді обернулася до Шакунтали: — От бачиш, твій борг сплатив сам цар. Отепер іди, куди хотіла.
— А чого ти тут розпоряджаєшся! — раптом спалахнула Шакунтала. — Яке ти маєш право проганяти мене? Схочу — залишуся, схочу — піду, — моє діло!
— Відлюдники й відлюдниці! — зненацька прокотився лісом голос. — Нашого захистку потребують птахи й звірі, бо в наш священний гай увірвався зі своїми мисливцями цар Душ'янта! Вони вбивають і лякають безневинних лісових тварин!
Дівчата стривожено підхопилися на ноги. Підвівся з моріжка й цар.
— Певно, мої мисливці вже шукають мене, — знічено мовив він. — Піду й відішлю їх зі священного гаю, а то нароблять шкоди.
Не хвилюйтеся, я подбаю, аби ніхто вже непотривожив вашої лісової тиші.
— Оскільки ми не до кінця сповнили обов'язок гостинності, — проказала Прі-ямвада, — то ласкаво просимо навідатися до нас іще.
— Дякую за запросини, — відповів Душ'янта. — Охоче навідаюся ще, коли запрошуєте. Те, що я познайомився з такими чарівними дівчатами, неабияка радість для мене.
— Анасує! Анасує! — раптом жалібно покликала подругу Шакунтала. — Я вколола чимось ногу, а моє берестяне вбрання ще й зачепилося за гілку! Зажди мене, поки я вивільнюся від тієї гілляки!
Шакунтала жалібно поглянула на царя, а тоді, вдавано накульгуючи, пошкандибала за подругами.
Душ'янта, що дивився їм услід, неголосно мовив сам собі:
— Щось не хочеться мені вертатися до столиці. Мабуть, постою табором іще кілька днів біля цього священного гаю. І Шакунтала не йде з моїх думок.
Душ'янта випровадив мисливців за межі священного гаю і там звелів розбити шатра. Тоді гукнув старшого ловця й мовив йому:
— Доведеться трохи затриматись. Я хочу навідатися до відлюдницької оселі, але так, щоб самітники не впізнали мене. Бо дехто з них знає мене в обличчя. Так треба.
Щойно Душ'янта промовив це, як знадвору долинув якийсь гармидер. Цар визирнув з намету:
— Що там у вас зчинилося?
— Та двоє молодих відлюдників прийшли, до вас добиваються, — пояснила сторожа.
— Пропустіть їх! — звелів цар.
Увійшли молоді відлюдники й шанобливо привітали Ду-ш'янту. Той відповів на їхнє привітання і запитав:
— Що вас привело до мене? Чого потребуєте?
- Великий мудрець Канва тепер відсутній — подався напрощу до святих місць. А до нас тим часом внадилися злі ракшаси-демони, не дають нам зосередитися з думками, розкидають жертовні багаття, плюндрують пожертви, чинять усякі капості...
— До чого ж тут я?
— Уклінно просимо вас побути з нами хоч кілька днів і захистити нас від тої погані.
Душ'янта на мить замислився, а тоді гукнув ловцеві:
— Приготуйте мені колісницю, лук та стріли!
— Колісниця й лук готові, — відповів той. — Але щойно прибув гонець зі столиці, привіз вам звістку від матері-цариці.
— Гукніть його сюди, якщо від матері! — стрепенувся цар.
За хвилю на порозі постав царський гонець:
— Достоповажна цариця-мати сповіщає, що четвертого дня від сьогодні настає свято вшанування сина. Тож матінка ваша просить прибути до неї на свято.
Душ'янта збентежився:
— Гм, відразу два важливі прохання впали на мене: і від відлюдників, і від матері! І те й інше нехтувати не годиться. Як же його бути?
— Може, спробувати побувати і там і там? — порадив його полководець.
— Аж в голові запаморочилося! — признався Душ'янта. І раптом повеселішав: — Здається, придумав. А чого б тобі, полководцю, замість мене не відправитися до цариці й пояснити, що й до чого? Мовляв, дуже вже палко просили святі відлюдники оборонити їх. От і підміни мене. Та й моя матуся душі в тобі не чує, має тебе мало не за рідного сина. З тобою я відправлю і весь свій почет, щоб даремно не турбував святих пустельників.
— Коли так, то я і справді подорожуватиму, наче юний царевич! — згукнув полководець, потішений такою довірою.
— А я негайно вирушаю до відлюдницької оселі, бо самітники, певно, вже ждуть не діждуться мене. Кляті ракшаси не дають їм там жити!
Вже кілька днів цар Душ'янта стеріг відлюдницьку оселю, нещадно відганяючи стрілами нахабних ракшасів, що так і норовили вчинити якусь капость. Уперше за багато днів відлюдники спокійно зітхнули, вони вже могли розкладати багаття, робити пожертви й віддаватися благочестивим роздумам.
Одного дня цар Душ'янта походжав священним гаєм і невесело міркував, що ракша-си вже не потикаються до відлюдницької оселі, тож йому невдовзі доведеться повернутися до свого палацу. А йому так не хотілося цього! Хіба його розбурхана душа матиме там спокій, коли перед очима стоїть прекрасна Шакунтала? Йому весь час хочеться бути біля неї. До речі, де вона може бути зараз? Певно, біля річки зі своїми подругами, бо ж задушливо і сонце пряжить немилосердно.
Душ'янта неквапливо рушив до річки й невдовзі помітив альтанку, а в ній усіх трьох подруг. Анасуя і Пріямвада обмахували Шакунталу віялами, а бліда й невесела Шакунтала сиділа мовчки.
— Ти вся аж гориш, — співчутливо промовляла Анасуя. — Не інакше, якась недуга причепилася до тебе. Слухай, Пріямвадо, а може, вона закохалася? Ну скажи ж, Шакунтало, що тобі доходить, що мучить твою душу! Може, й полегшає.
— Як же я вам виповім свою недугу, коли вона така несамовита, що нічого не можу з нею вдіяти, — слабким голосом озвалася Шакунтала.
— Ти ж танеш на очах, — докинула й Пріямвада. — Повідай нам, що гнітить твоє серце...
— Подруженьки любі, не знаю вже, як і сказати вам... З того першого дня, як побачила його...
Шакунтала зніяковіло вмовкла.
— Та кажи ж, кажи, люба Шакунтало! — вмовляли її подруги.
— Якщо ви... Якщо у вашому серці є хоч крихта співчуття до мене, то зробіть... зробіть так, щоб він змилувався наді мною... Я його кохаю, всім серцем кохаю...
— Але ж і він любить тебе, це відразу видно, — заспокоїла подругу Пріямвада. — Він і сам за ці кілька днів став сам на себе не схожий.
- Може б, ти подала йому якийсь знак від себе? —порадила Анасуя. — І сповістила.
— А якщо він стане зневажати мене? — схлипнула Шакунтала. — Ні, не можу я першою признатися...
Цар Душ'янта, що доти прислухався до дівочої розмови, раптом вийшов на стежку й замугикав під ніс, удаючи, ніби нікого не помічає.
Дівчата сторопіло втупилися в нього, не знаючи, що й казати. Першою отямилася Пріямвада:
— Найперший обов'язок правителя — боронити своїх підлеглих. Адже так, царю?
— Саме так, — погодився той, дещо збентежений.
— Тоді порятуйте нашу подругу, вона втрапила в прикру халепу. Вона покохала вас!
— І я сам її кохаю! Тож бути її захисником — безмежне щастя для мене, — мовив цар.
— Люба Пріямвадо, — дорікнула подрузі Шакунтала. — Ну навіщо ти верзеш казна-що й утримуєш царя в нашій глушині? Може, він прагне вирватися звідси й опинитися у своєму розкішному палаці. А ти...
— Ой Анасує, поглянь, телятко відбилося! — раптом вигукнула Пріямвада й підморгнула подрузі. — Ходімо мерщій, завернемо його до матері! Нумо!
— Ай справді! — стрепенулася й Анасуя. — Побігли!
— Куди ж ви, не залишайте мене саму! — розпачливо гукнула їм навздогін Шакунтала, але ті наче й не чули.
— Не бійся, кохана, адже я разом із тобою,— заспокоїв дівчинуДуш'янта.—Стань моєю дружиною.
— Жінка завжди кому-небудь кориться, — відповіла Шакунтала. — Змалку — батькові, потім — чоловікові, на старість — синові. Але перш ніж питати мене про це, годилося б запитати мого батька. Я не хочу бути невдячною перед тим, хто виховав і виростив мене, кого я мушу шанувати й поважати.
— Не бійся, — запевнив її цар. — Певен, що навіть достослашгай Канва зрадіє і не скаже проти й слова. Я покохав тебе, щойно побачив. Ми можемо одружитися, бо ж і ти — царівна, донька Вішвамітри. А він колись теж був царем.
— Мене мусить віддати заміж батько, — заперечила Шакунтала. — Він володіє величезною силою, і не варто сердити його.
— Та чим же я можу його розсердити? Адже я цар і хочу одружитися з тобою — от і все! А якщо двоє покохали одне одного, то вони можуть побратися за обрядом гандхарвів, коли в свідки беруть богів. Так влаштовуються найсвященніші шлюби.
Шакунтала на хвильку замислилась, а тоді заговорила:
— Я згодна вийти за тебе заміж, але з усіма обрядами. Адже в нас може народитися дитина, і я не хочу, щоб їй потім кололи очі. І ще одне: якщо народиться син, він буде спадкоємцем трону.
— Згоден! — радісно погодився Душ'янта, втішений, що все так гарно влаштовується. І послав слугу за жерцем; той розпалив священне багаття й прочитав священні молитви, а Душ'янта з Ша-кунталою з'єднали над полум'ям руки й навіки стали подружжям.
А невдовзі примчав гонець і повідомив, що Душ'янта має негайно повернутися в столицю, бо його чекають невідкладні справи. Шакунтала не знаходила собі місця, а Душ'янта заспокоював її:
— Я не можу забрати тебе з собою без згоди твого батька, мудреця Канви. Я пришлю за тобою розкішну колісницю, пришлю паланкіни для твоїх служниць і помічниць, слонів і коней з верхівцями, щоб супроводжували тебе. Ти вирушиш у дорогу, як справжня цариця. І вже ніколи ми з тобою не розлучимось.
Шакунтала заспокоїлась і провела судженого в дорогу. Та коли він поїхав і настав вечір, коли все довкола огорнула тиша й сутінки, вона відчула себе вкрай самотньою. Якраз повернувся з прощі мудрець Канва, і Шакунтала, як завжди, дбайливо омила йому ноги, розіслала перед ним килимок і принесла свіжих квітів. Проте Канва помітив, що дочка поривається щось сказати йому, і спитав:
— Ти сьогодні якась ніби схвильована.
Шакунтала знітилась, а тоді тихо мовила:
— Тату, поки тебе не було, я вийшла заміж.
— Ну що ж, будь щаслива й народи сина.
І нехай він захищає цю землю та береже її славу.
Наступного дня Шакунтала заздалегідь вдяглася в найкраще вбрання, щоб відразу сісти на колісницю, яку за нею пришлють. Та минуло півдня, настав вечір, а з царської столиці ніхто не з'являвся.
— А далеко звідси до столиці? — не витримала й запитала в батька засмучена Шакунтала.
— Ти не переживай, — став заспокоювати Канва доньку. — Певно, Душ'янта дістався додому пізно ввечері й надто стомився. І ще не віддав наказу носіям паланкінів та іншим, щоб ішли по тебе.
— Може, й так, — ледь чутно прошепотіла Шакунтала.
Вона сиділа в затінку дерева й провадила хитромудрі підрахунки: скільки годин проспить цар, перш ніж пошле по неї колісницю, яка, коли нічого не завадить, має прибути по неї надвечір; щоправда, так пізно батько не відпустить її. Тож вирушити вони зможуть лише вранці, ще краще — вдосвіта. А тоді, тоді...
Шакунтала остаточно заплуталася з тими підрахунками. А зі столиці ще не було ніякої звістки від Душ'янти. І що не день чекання ставало нестерпнішим. Шакунтала не могла збагнути, що там сталося. Може, спалахнула війна? Або, крий Боже, занедужав сам цар?
Вона не знаходила собі місця, без кінця дослухаючись, чи не затупочуть копита, чи не загуркотить колісниця, чи не залунають у лісі людські голоси. Від того нестерпного чекання і невідомості Шакунтала аж змарніла. Час минав, і от у Шакунтали народився син. І тієї самої миті з неба посипалася злива квітів і залунав громовий голос:
— Шакунтало, син твій стане найславетнішим царем на землі!
Хлопчик ріс і ріс, йому вже виповнилося три, п'ять, сім років. Він здружився з усіма тваринами в священному гаю. Відлюдники дивом дивувалися і називали хлопчика Сарвадаман, тобто „Підкорювач звірів“. Та коли він підріс іще й став розпитувати про свого батька, Шакунтала впадала в розпач: що їй казати синові? Канва помітив це і якось мовив:
— Я знаю, що мучить тебе, доню. Завтра сприятливий день, і я попросив відлюдників, щоб провели тебе до столиці. Прийми моє благословення і рушай до свого чоловіка.
Він пригорнув до себе онука:
— Ти підеш з матусею, любий хлопчику. Перед тобою відкривається нове, небачене життя. Ти вже не будеш бавитися з тваринами й птахами, лазити по деревах. Ти житимеш у царському палаці, як справжній царевич, як спадкоємець трону. А коли станеш царем, згадай коли-небудь і свого дідуся.
Хлопчик обхопив Канву руками:
— Ви мені татко, ви мені мати, ви мені все! Я більше нікого не хочу знати. Нехай мати їде в столицю, якщо хоче, а я лишуся з вами. Я не хочу жити в палаці, навіть царському.
Розчулений Канва міцно пригорнув до себе онука, а тоді гукнув своїх учнів, які мали супроводжувати Шакунталу.
— Шакунтала зросла в цьому гаю і незнає іншого життя, — мовив він їм. — Від ведете її з сином до міста, що стоїть там, де зливаються Ганга й Джамна. Самим вам нічого заходити до царського палацу. А вони нехай заходять, це їхнє право...
І от настав ранок, почалися проводи Ша-кунтали та її сина. Ана-суя і Пріямвада стояли осторонь, дивлячись на приготування.
— Хто б подумав, — казала подрузі Пріямвада, — що цар такий підступний, такий жорстокий. Даремно довірилася йому.
— Пріямвадо, підійдімо до Шакунтали, адже вона вирушає в далеку дорогу і хто знає, чи побачимося ми ще.
Обидві підійшли до Шакунтали, і та радісно привітала їх:
— Доброго ранку вам, любі подруженьки!
— Дозволь нам надягти на тебе амулети, нехай захистять тебе від усього поганого, — мовили Анасуя та Пріямвада.
— Ой подруженьки милі, тепер ви вже не будете прикрашати і вдягати мене, — схлипнула Шакунтала.
Тим часом підійшов Канва:
— А тепер, доню, обійди зліва направо до вкола священного вогню, що очищає світ від усякої скверни. Нехай він очистить і тебе, і твої помисли.
Шакунтала слухняно обійшла довкола багаття, потім низько вклонилася деревам і людям. Тоді підвела голову й призналася подругам:
— Не збагну, що зі мною діється. Я і сумую за Душ'янтою, і водночас ноги мої наче прикипають до землі, не хочуть іти.
— Не лише тобі, а он і деревам, і звірам сумно, — мовила Пріямвада. — Не хочуть вони розлучатися з тобою.
Процесія рушила. Коли попереду за-видніло озерце, один із супровідників Шакун-тали зупинився:
— Праведний Канво, звичай велить проводжати близьку людину тільки до першої води. Он завидніло лісове озерце, тож просимо вас — повертайтеся в свою оселю.
— Що ж поробиш, — мовив Канва й став напучувати його: — Коли приведеш мою Шакунталу до столиці, то в палац нехай іде тільки вона з сином. А ти, доню, корися чоловікові, годи в усьому. Якщо навіть завинить перед тобою, то не сердься, не гнівайся на нього, будь поступливою і зичливою. А станеш царицею — будь справедливою до інших, чини по правді, ні перед ким не задирай носа. А тепер обійми на прощання своїх подруг.
— А може, вони підуть зі мною? — попрохала Шакунтала.
— Чого їм іти з тобою? — мовив Канва. — І вони свого часу вийдуть заміж, тож не пристало їм іти до царського палацу. З тобою піде тільки названа мати, Гаутамі.
Шакунтала підійшла до подруг:
— Любі мої Анасує та Пріямвадо, обійміть мене на прощання. Хто знає, чи побачимося ще.
Пригортаючи Шакунталу, обидві промовляли крізь сльози:
— Люба Шакунтало, не хвилюйся і не переживай. Якщо цар устиг забути тебе, ти покажи йому перстень, що він його подарував тобі на прощання. Адже на ньому викарбувано його ім'я, і він не посміє заперечити цього.
— Час рушати, — лагідно поквапив їх Канва.
І Шакунтала в супроводі відлюдників рушила в неблизьку путь.
— Нехай буде шлях твій безжурний і легкий! — звів услід доньці руку старий Канва, і на очах його зблиснули сльози.
Через ліси, річки та пагорби вони прибули в столицю. Там, де зливалися дві священні річки, відлюдники попрощалися з Шакунталою та її сином:
— Нам, відлюдникам, заборонено входити в місто. Тож ми вертаємо назад, якщо твоя ласка, Шакунтало.
— Що ж, щиро вам дякую, що провели мене.
І Шакунтала пішла з сином до царського палацу, вражено роздивляючися високі будинки, крамниці й безліч люду на широких вулицях. Та воно й не дивно, бо їй ніколи досі не доводилося бувати в місті.
Душ'янта був у своєму палаці, коли увійшов служник:
— Превелебний царю, там до вас добивається жінка з хлопчиком. Нібито прийшла з лісової оселі під Гімалаями.
— Нехай заходять! — звелів цар.
Коли Шакунтала з сином увійшла в царську залу, Душ'янта сидів на розкішному високому троні, а довкола нього юрмилися прохачі, гості, придворні й радники. Велич царя приголомшила жінку, і на якусь мить вона навіть завагалася: невже це з ним вона колись одружилася в лісовій глушині, у відлюдницькій оселі?
— Вклонися цареві, своєму батькові! — шепнула вона синові, а тоді трохи захриплим від хвилювання голосом звернулася до царя: — Яви нам свою доброту, шановний царю...
Вона не договорила, бо раптом відчула, як паморочиться в голові. Щоб не впасти, вона прихилилася до колони.
— Що тебе привело до мене, жінко? — звернувся до неї Душ'янта. — Я ладен допомогти тобі, бо ти, як бачу, ще й мати і мусиш дбати про свою дитину.
— Це твій син, царю, наш із тобою син! — оговтавшись, оголосила Шакунтала. — У вечір нашого прощання ти обіцяв, що він стане твоїм спадкоємцем. І ось настав цей час.
Згадай священний гай, оселю мудреця Канви, де ми побралися...
— Не пригадую, чи взагалі я тебе коли-небудь бачив, жінко, — промовив цар. — І не второпаю, про що ти говориш. Навіщо тобі вигадувати казна-що?
Шакунтала спалахнула:
— Навіщо ти кажеш, ніби нічого не пам'ятаєш? Поглянь лишень на цього хлопчика, на його ходу, на його личко, волосся, брови... Таж він кожною рисочкою повторює тебе! Отож не зрікайся свого сина, він подолав неблизький шлях, аби прийти до тебе.
Не вбивай його віри в свого батька. Чи ж ти не казав, щоб ми одружилися за обрядом гандхарвів, коли нашими свідками були лише боги? А тепер я прийшла до тебе шукати захисту й справедливості. Якщо тобі так хочеться, то можеш прогнати мене, і я слухняно піду. Але прийми, не зрікайся свого сина!
— Та що це таке! — обурився цар. — Що за лиха намова на мене? Що базікає ця жінка, яку я уперше бачу? Ні, я не пригадую, що колись одружувався з нею. З якого це дива я маю приймати її, вважати своєю дружиною?
— Мій повелителю, — почала Шакунтала, але відразу похопилася: — Ні, тепер, коли ти не признаєш нас — мене й мою дитину — я не можу казати „мій“. Ллє не по правді ти чиниш, зрікаючися нас...
— Жінко, я знати тебе не знаю, взагалі вперше бачу! Забирайся, куди хочеш, але щоб я більше тебе не бачив у своєму палаці!Ти, певно, низького роду, тому й...
— Я з шляхетного роду, навіть вищого за твій. Бо я донька небесної танцівниці Менаки та мудреця і славного воїна Вішвамітри!
— Он навіть як! — глузливо згукнув цар. — Ти, бачу, здатна на всілякі вигадки.
Але мені вже обридли твої теревені. Проси, що хочеш, і забирайся собі. Ніколи мені розбалакувати з тобою.
— Царю, ти неабияк кривдиш мене, — знову мовила Шакунтала, ледь стримую чись. — Ти промов ляєш як безчесна, розпусна людина. Я сказала правду тобі, свідків у мене немає, тому я піду звідси. Але цей хлопчик... — Вона жалісно поглянула на сина коло себе, який слухав і нічого не розумів, і скрикнула: — Немає у мене свідків! Нема!
Цар Душ'янта збентежено мовчав, а присутні принишкли — ніхто не наважувався порушити тишу, що запала. І раптом Шакунтала радісно стрепенулася:
— Я зараз доведу тобі, царю, що я не брехуха! Я покажу перстень, який ти мені подарував у день нашого весілля.
Вона потяглася до пальця, на якому носила перстень, і з жахом побачила, що його немає.
— Господи, де ж він подівся? — розпачливо скрикнула вона. — Та що це за напасті сиплються на мене?
— Мамо, а ти по дорозі вшановувала води священної Ганги й зачерпувала долонями воду, — озвався раптом син. — Певно, перстень зісковзнув з твого пальця, бо був трохи завеликий, і впав у воду.
— Ото вигадниця! — осміхнувся Душ'янта. — Та й синові пальця в рот не клади, меткий на вигадку.
— А пригадуєш, царю, як одного разу мисиділи в альтанці і до нас підбігло оленя. Ти хотів напоїти його, але йоно не стало пити з твоїх рук, бо ще не звикло до тебе. Тоді я сама напоїла його, а ти ще розсміявся і сказав, мовляв, споріднені душі, обоє зросли в одному лісі...
— Ось так і обплутують жінки своїми тенетами чоловіків, — глузливо пирхнув цар.
— Як ти смієш ображати мене! — обурилася Шакунтала. — Ти все на світі міряєш міркою свого нікчемного серця. Як болото ховається під густою травою, так і ти ховаєш справжню свою суть під личиною добродійства.
— Але ще ніхто не закидав мені, ніби я збиваю з пуття жінок, — мовив Душ'янта.
— А я стою перед тобою, наче яка розпусниця! — вигукнула Шакунтала, і сльози зблиснули на її очах, — І навіщо я повірила облудним словам, не побачивши, що на твоїх вустах — мед, а на серці — отрута.
Цар Душ'янта так і не прийняв Шакунтали з дитиною, хоча царський жрець і радив дати притулок бідолашній жінці в палаці. І Шакунтала, обливаючись слізьми, палко вигукнула:
— О мати сира земля, прийми мене до себе!
І відразу з неба спустилося божество, підхопило її на руки з дитиною і зникло. Певно, то була мати Шакунтали, Менака, до якої долинуло доччине благання.
Отак сумно скінчилася зустріч Шакунтали з Душ'янтою, чоловіка із своєю дружиною. Проте цар відчував якесь каяття і тривогу, щось муляло йому в душі. Аж якось заявився начальник царської варти й доповів:
— Превелебний царю, ми спіймали злодія. У нього перстень із вашим іменем. Що накажете робити з тим злодюгою? Зітнути голову з пліч чи спершу допитати?
— Приведіть його до мене! — звелів цар.
Затриманий, коли його привели до царя, відразу бухнувся на коліна й заблагав:
—Достославний царю, змилуйтеся наді мною, ніякого персня я не крав. Я чесний рибалка. Просто спіймав у річці рибину, а коли чистив її, знайшов ось цей перстень. От і приніс його віддати, бо ж на ньому ваше ім'я. Що хочете робіть зі мною, але я кажу святу правду.
Цар Душ'янта взяв перстень, задумливо роздивився його, а тоді звелів начальникові варти:
— Винагородіть його й відпустіть!
Душ'янта ще раз поглянув на перстень і раптом усе пригадав: і священний гай, і одруження з Шакунталою, і свої обіцянки їй. Відчуваючи глибоке каяття, він розіслав скрізь гінців, аби знайшли його дружину й сина. Та всі намагання виявилися марними: їх ніде не було.
Так би воно, мабуть, і тривало, якби одного разу бог Індра не попросив його допомоги, щоб розправитися зі злими ракшасами, які заполонили світ. І коли Душ'янта повертався з переможного походу, йому випало зупинитися в гірській оселі, де мешкали неземні істоти.
Серед густого лісу, який оточував цей мирний притулок, цар раптом помітив хлопчика років дванадцяти — той схопив за загривок тигреня і поволік його на очах у тигриці. Вражений Душ'янта підійшов ближче й відчув, як його нездоланно вабить до цього хлопчика.
— Що то за хлопчина у вашій оселі? — поцікавився цар у молодої відлюдниці.
— Він не тутешній, хоч царського роду, — пояснила та.
— І хто ж його батько?
— Не варто й згаду вати про нього, коли він, нелюд, прогнав дружину й рідну дитину! О господи, а де ж це подівся амулет з руки хлопчини? — раптом стривожилася відлюдниця.
— Та ось він! — Душ'янта нахилився і підібрав його з землі. — Певно, спав, коли він вовтузився з тигреням.
— Не чіпайте! Ради бога, не чіпайте! — застережливо крикнула відлюдниця. — Може статися непоправне.
— Як це — непоправне? — не зрозумів цар.
— То великий мудрець Каш'япа надягнув на нього амулет під час священного обряду. І коли амулет спаде, його можуть підійняти або сам хлопець, або його батьки. Коли ж підніме хтось чужий, то амулет перетворюсться на отруйну змію, яка тієї ж миті вжалить його.
— І таке траплялося? — поцікавився цар.
— Траплялося, ще й не раз.
— Чого ж тоді та змія не вжалила мене? — Душ'янта нахилився до хлопчини й притиснув до себе. — То як ти тут, синку?
Хлопчик почав вириватися:
— Пустіть, пустіть мене! Я хочу до матері!
— Синку, ходімо й разом пошукаємо твою матір, — пробував угомонити хлопчака Душ'янта.
— Я не син вам, а ви мені не батько! — випручувався хлопчина.
— Що там таке? — раптом почувся жіночий голос.
Душ'янта відпустив сина й озирнувся: до них наближалася жінка. Волосся її було заплетене в одну косу, що свідчило: вона живе в розлуці з чоловіком.
— Мамо, він пригортає мене і каже „синку“! — пожалівся їй хлопчик.
Та ще здалеку прикипіла поглядом до Душ'янти.
— Шакунтало, ти не впізнаєш мене? — ступив їй назустріч цар.
Сльози душили її і не давали мовити й слово.
— Мамо, хто цей дядько? — допитувався хлопець. — Скажи ж, чого мовчиш?
Душ'янта опустився перед дружиною на коліна:
— Прости мене, Шакунтало, сам не знаю, що на мене найшло тоді, що затьмарило мені розум. Забудь про мою жорстокість. Я, наче той сліпець, прийняв квіткову гірлянду за змію, коли ту гірлянду надягали мені на шию.
Я зовсім тоді був без пам'яті!
— А як же ти згадав про нас тепер? — спитала Шакунтала.
Душ'янта поглянув на дружину і, помітивши в неї на віях сльозинку, обережно здійняв її. І коли він так змахував їй сльозину, Шакунтала раптом помітила в нього на пальці перстень, який він колись подарував ш, а вона його згубила.
— Звідки в тебе цей перстень? — вражено запитала вона. — Адже я згубила його.
— Один рибалка знайшов у рибині, яку впіймав, — пояснив Душ'янта. — А разом із перснем до мене повернулася й пам'ять.
— А він же завдав мені стільки страждань! — мовила Шакунтала. — Через нього я стільки перетерпіла! Зник саме тоді, коли він був вкрай потрібен. Тому тоді не змогла переконати тебе, що я — твоя дружина.
Душ'янта зняв перстень і простягнув Шакунталі:
— Візьми надінь його, нехай з'єднається з пальцем, як ліана з квіткою.
— Ні-ні! — квапливо відповіла Шакунтала. — Нехай він краще лишається в тебе. Бо я вже йому не довіряю: чого доброго, знову станеться через нього якась прикрість.
— А тепер ходімо до мудреця Каш'япи, — запропонував Душ'янта. — І прихопимо з собою синочка, нехай благословить мудрець.
— Ходімо, — погодилася Шакунтала. — Хоч воно трохи й ніяково, що святий відлюдник побачить мене з тобою.
— Нічого, це наш найщасливіший день, — заспокоїв дружину Душ'янта.
Прийшовши до обителі мудреця Каш'япи, вони шанобливо привіталися:
— Цар Душ'янта, його дружина й син прийшли засвідчити вам свою повагу.
— Живіть довго, любі мої! — благословив їх Каш'япа. — А ти, Душ'янто, будь правед ним правителем. Благословляю і тебе, дочко, нехай шанує тебе твій чоловік. Нехай довго живе твій син, нехай стане він щастям і славою для своїх батьків.
— Великий мудрецю, — заговорив цар Душ'янта. — Колись я одружився в священному гаю з молодою відлюдницею за обрядом гандхарвів. Але потім не міг упізнати її. Щось затьмарило мені розум, і я прогнав її, тим самим завдавши смертельної кривди родичеві твоєму, достославному Канві. Та коли до мене повернувся мій перстень, що його я подарував, одружуючися, дружині, то сталося диво: я все пригадав! Це таке дивне й незрозуміле...
- Не вини себе, син}' мій, — заспокійливо мовив Каш'япа. — Несамохіть учинив ти той гріх. Послухай лишень, як усе було. Коли мати Шакунтали, небесна танцівниця Менака, забрала свою доньку, яку ти прогнав від себе, то я силою своєї думки дізнався: ти прогнав її не тому, що розлюбив, а через прокльон мудреця Дурваси. А ще відкрилося мені, що той прокльон минеться, щойно ти віднайдеш перстень, якого подарував Шакунталі.
— Мені наче гора звалилася з плечей, — полегшено зітхнув Душ'янта. — Але чого це мудрець Дурваса прокляв мене? Що я йому заподіяв поганого?
— Його прокльон більше стосується Шакунтали, ніж тебе, — пояснив Каш'япа. — Добре відомо, який мудрець Дурваса вередливий та запальний. Якось він завітав до обителі Канви, а Шакунтала, надто заклопотана чимось, не відразу помітила, що завітав високий гість. Скажу навіть, що Шакунтала тоді думала саме про тебе, Душ'янто, бо ти після одруження поїхав у свою столицю, а вона, бідолашна, день за днем виглядала тебе. Тож розгніваний мудрець спересердя й вигукнув: „А щоб тебе забув той, про кого ти думаєш!“
Дурваса промовив це досить голосно: Анасуя та Пріямвада, що чули це, злякано кинулися за Дурвасою, аби вибачитися за Шакунталу. Проте сама Шакунтала нічого не. чула, бо ду ша її була в сум'ятті. Вона ж бо з власної волі вийшла заміж, цар поїхав, тож і почувалася винною та самотньою; не дивно, що не помітила поважного гостя. І не здогадувалася про прокльон, як і про те, що коли її подруги стали просити в Дурваси простити Шакунталу, мудрець змилувався і мовив: „Чоловік її згадає про неї, коли якесь нагадування повер не йому пам'ять“.
— То он чому перед від'їздом Анасуя і Пріямвада так наполягали, щоб я неодмінно показала Душ'янті його перстень! — вигукнула Шакунтала.
— Атож, — погодився Каш'япа й вів далі: — І коли ти, Шакунтало, сама подалася до царської столиці, то Душ'янта, хоч йому було й шкода бідолашної жінки з дитиною, натоді цілковито втратив пам'ять.
— А я і не здогадувалася про це, — вражено мовила Шакунтала. — І чого тільки не передумала, як тільки не проклинала бідолашного Душ'янту. Виходить, він і сам нічого не знав.
— Тепер ти знаєш, дочко, як усе сталося, — мовив до неї мудрець Каш'япа. — Тож не тримай серця на свого законного чоловіка.
А ти, Душ'янто, — звернувся він до царя, — чи радий бачити свого сина, якого подарувала тобі Шакунтала? Коли він народився, я сам здійснив над ним належні обряди.
Цар Душ'янта пригорнув до себе сина, що тепер захоплено позирав на віднайденого батька:
— Цей хлопчик — опора нашого роду!
— Знай, він стане славним царем, справед ливим і могутнім! — додав мудрець Каш'япа. — А зараз треба надіслати звістку Канві, що прокляття минулося, що до царя Душ'янти повернулася пам'ять і що він прийняв у свою оселю Шакунталу з сином, його онуком. Він неабияк зрадіє цій звістці.
Каш'япа помовчав, а тоді знову заговорив до Душ'янти:
— Ти, синку, з дружиною і сином зійди на колісницю й рушай до столиці — там вас ждуть не діждуться.
— Так ми й зробимо, — відповів Душ'янта. — Дякуємо вам за добро, яке нам зробили.
— Щасти вам! — благословив усіх трьох Каш'япа.
А невдовзі колісниця вже мчала їх до столиці. | 
